Легенда про Карпати

 Над сивими Карпатами мерехтять зорі, над сивими Карпатами ніч на щастя ворожить. А чи знаєте ви, чому гори мої такі красиві? Чому в них назва така мелодійна: Карпати? Чому так манять вони до себе?

Серед темного плеса карпатських лісів, де Черемош-річка буйно грає, любов над світом летить, де рута-м’ята у вінок завивається, де стежка стрімка прямо до щастя приводить, де від співанки голосистої ноги самі в танець просяться, - там моя країна мрій.

Не раз ми замислюємся, чому гори Карпатами називаються.

Багато існує легенд. Але мені здається, що найближча до істини легенда, яку розповіла моя прабабуся своїй донці, а та –своїй. І так дійшла ця по оповідка до моєї бабусі. А від неї і до мене.

Було це дуже-дуже давно. Не було гір, а було море безкрає і глибоке. Цар моря мав вродливу доньку Карію. Леліяв її, оберігав, тішився, що росте вона розумницею. Виросла дівчина. А тут і слуга Царя Пате почав заглядатися на молоду царівну. Закохалася Карія у Пете. Зустрічатися вони таємно, під водою.

Але, як то кажуть, немає нічого таємного, щоб не стало явним. Довідався про це батько дівчини. Що не робив батько, щоб розлучити молодих.

Одного разу в пориві гніву крикнув на все море: «А щоб ти горою стала!»

І виросла серед води гора. Пете плавав і кликав свою кохану: «Каріє! Каріє! Каріє!»

І тільки встиг гукнути втретє, як гора відповіла грудним голосом: «Пате…!»

Приходили сюди молоді, клялися у коханні. І так ці гори й назвали: Карпатами.

Дишуть сивими туманами старі гори. Замислились. Тихо так, лиш десь-не-десь чути шепіт. Чуєте? А то не шепіт,  то від білого Черемошу сумний голос кличе: «Пате!.. Пате!..»

А над світом і над віками стоять собі мудрі гори.